Як мисливці та екс-міністр евакуювали «Стугни» та «Нептуни» з військового заводу «Промінь»
Військовий завод, розташований неподалік Малина, що на Житомирщині, набитий ракетами, у перші дні російської агресії проти України виявився нічийним. Декілька добровольців, ризикуючи життям та своїми дорогими автомобілями, взялися і в шість ходок, під бомбардуваннями та обстрілами, у прямій видимості ворожих ДРГ, вивезли ракети. У тому числі «Нептуни», які, можливо, і вразили крейсер «Москва», пише ZN.ua.
Неформальним лідером цього гурту був Віктор Олійник. До війни — голова громадської організації та затятий мисливець, а сьогодні — командир взводу снайперів ЗСУ.
Він і став основним оповідом цієї історії.
«На початку четвертої ранку, 24 лютого, мені зателефонували з мого мисливського господарства, яке знаходиться біля білоруського кордону, і повідомили, що в наш бік йде велика колона завдовжки близько 30 кілометрів. А потім ракети полетіли на Житомир, – згадує Віктор. — Мені дзвонили звідусіль, повідомляли про рух ворога. Я дзвонив знайомим до СБУ, передавав отриману інформацію. Увечері прийшов у міськраду поділитися інформацією. Там були міський голова Сергій Сухомлін, Геннадій Зубко, Павло Клімкін, Сергій Пашинський. Як потім дізнався, вони приїхали вирішувати логістичні питання.
Пашинський повідомив, що на військовому заводі за Малином перебуває велика кількість українських ракет. Туди заходили наші спецслужби, щоб вивезти частину озброєння, був бій із російською ДРГ. Потім усі вийшли звідти — утворилася «сіра зона». Ракети залишились на місці.
Бо я знаю всі ті місця — ми там полюють, сказав, що можу організувати вивіз зброї. Мер Житомира Сергій Сухомлін сказав, що зможе виділити одну вантажівку. А я організував фуру — мій товариш Сергій Шевченко живе за 15 кілометрів від заводу, і у нього дві власні фури. Дзвоню, кажу: «Потрібна твоя допомога». Отримала відповідь: «Машини на ходу».
Я поговорив із друзями, сказав, що треба вивезти ракети. Отримала відповідь: «Ми готові». Зброя у нас своя — мисливська, але нарізна. Озброюємось. Висуваємось. Зателефонував одному з керівників обласного СБУ, попросив допомогти заїхати у «сіру зону» та на територію військового заводу. Нам дали на допомогу офіцера СБУ — він знав усі паролі.
Ми доїхали до заводу, обійшли все довкола — було тихо і страшно. У нас військового досвіду ніякого, хоча стріляти вміємо — все ж таки мисливці, але це не полювання, а війна! Зайшли на територію – нікого. Трунова тиша. Всі двері навстіж. Зателефонували водіям: «Можете заїжджати чисто».
Приїхала комірниця заводу (її попередили), з нею ще двоє місцевих вантажників. Завантажилися «Стугнами» та «Корсарами» — понад тисячу штук, і тут почалася бомбардування. Ми — по машинах і даємо газами…
Друга ходка пройшла рівно, якщо не брати до уваги того, що на блокпостах нас категорично не хотіли пропускати.
Попросили зробити ще одну, третю, ходку, щоби всі ПТРК забрати. А в нашій групі лише п’ятеро людей залишилося: хтось сім’ї вивозить, хтось не може з інших причин… Зголосився колишній міністр закордонних справ Павло Клімкін. Він каже: "Давайте, я поїду". Я говорю: «Поїхали!» І підколов: «Не злякаєшся?»
Приїжджаємо на завод. Нікого. Завантажуємося. І коли залишалося довантажити два останні піддони (штук 60 ракет) знову почалася бомбардування. А ми продовжуємо навантаження – страху вже немає. Завантажили фуру, намист та джип, поїхали.
…Ми на джипі йшли другим у колоні. Виїхали на трасу. Чекаємо на фуру — немає її. І тут у бік підірваного мосту біля «Варшавки» проїжджає намиста — банківський броньовик. Адже це «сіра зона», до нашого блокпоста — 12 кілометрів. Я питаю по рації у Валерія Маковєєва, який йшов на моєму бусі перед нами: «Вам траплявся назустріч зелений намист?» Він каже, що не траплявся. Я зрозумів – не наші люди. Кажу, треба розвертатися та з’ясовувати, де наша фура. Напарник спокійно так каже: «Давай я сяду за кермо, а ти візьми зброю. Ти краще стріляєш, я краще вожу - нехай кожен займається своєю справою».
Їдемо у бік заводу. Чую: «З лівого боку рух». Повертаюся, біжить група людей із білими пов’язками на рукавах і намагається нас оточити. Я даю команду: "На завод!" Під’їжджаємо, а там Сергійко свою фуру кантує, намагається виїхати. Я йому: «Сергій, бігом звідси!» Їдемо лісом і на перетині лісових доріг ледве розминулись із цим зеленим намистом. Бачу у ньому двох чуваків. Кладу карабін на плече Клімкіну і веду їх на прицілі. Кричу: Газу!. Сергій по рації: «Газу!» Серьога притискає цей намист до узбіччя, і ми виїжджаємо на трасу.
Далі були ще три поїздки на завод, але вже в іншому складі. Вивозили великі ракети: Вільха і напівзібрані Нептуни. А напарник мій у тій поїздці справжнім мужиком виявився. Спостережний. Питання нашого життя та смерті тоді вирішували секунди!
"Вільху", 56 штук, сказали везти безпосередньо ракетникам - ті залишилися без боєприпасів. Було багато радощів, коли привезли. А ввечері на ТБ можна було побачити результати роботи з «кадировцями» ракет, які нам вдалося вивезти з-під носа у ворога — гору ворожих танків, перетворених на металобрухт. Здається, що кожен пам’ятає ці кадри», — резюмує Віктор.
Віктор також згадав ще один епізод: коли вантажили чергову партію ракет, примчав якийсь генерал і почав кричати, що тут зона його відповідальності. Тут прилетіли дві ворожі ракети і вибухнули одна справа, друга зліва від цеху. Генерала як вітром здуло. Двоє поліцейських, які його супроводжували, залишилися допомагати вантажити ракети і забезпечувати охорону — молодці хлопці!
Запитуємо у Віктора: «Нагородили?»
Відповідає: «Немає поки що, але обіцяли».
Наводимо поіменний список справжніх героїв, які вивозили ракети з Малинського військового заводу «Промінь»:
Дмитро Біленький, економіст, киянин,
Павло Клімкін, екс-міністр закордонних справ України, киянин,
Сергій Кулмалієв, підприємець із Звягеля,
Валерій Маковєєв, підприємець з Житомира,
Сергій Мороз, військовослужбовець,
Дмитро Мосійчук, житомирянин, безробітний,
Володимир Микитчин, тоді — начальник варти у пожежно-рятувальній частині (м.Андрушівка, Житомирська область),
Валерій Нікітчин, тоді – співробітник комерційної структури, тепер – розвідник-стрілець-снайпер 1-ї окремої бригади спеціального призначення ім. Івана Богуна,
Віктор Олійник, житомирянин, тоді голова громадської організації «Об’єднання в нове життя», тепер сержант ЗСУ, снайпер,
Сергій Шевченко, житель Малина, водій-дальнобійник, на фурах яких перевозилися ракети.
Необхідно також нагадати імена водіїв «Житомирського водоканалу», які погодились їхати у пекло по зброю для українських захисників:
Віктор Сокирка, Анатолій Голомаха, Антон Сорочинський.
Усі хлопці хором заявляють, що двоє поліцейських, які приїхали з генералом і залишилися допомагати вантажити ракети – справжні чоловіки та справжні українці. Ось тільки забули запитати їхні імена... Сподіваємося, що відгукнуться. І не називаємо імені співробітника СБУ, який супроводжував цю багато в чому дивну спецоперацію, — начальство не дозволило.
Ці люди – справжні герої. Вони з власної ініціативи зробили те, чого не зробили ті, кому за штатом належить вивезти завод та озброєння.
Розвідка Британії про перестановки в армії РФ: суттєва зміна підходу до війни
Читайте більше новин по темі:
Распечатать
